Таке

"Я чую тінь і краплі снів,
Я чую біль- краплі снів моїх..."

"Виявляється, біль - це не межа: він може йти ще далі.

Світ отримує насолоду від страждань і болю. З того часу як нас вигнали з раю, ми або страждаємо, або змушуємо страждати інших, або спостерігаємо за стражданнями". П. Коельо.

Так, біль... І зупинився час. Усе довкола завмерло. В очікуванні знаку. З неба. Гей, хто-небудь! Напишіть мені листа! Що робити? Підкажіть! Ні, все замовкло.... і тиша. Навіть серце. Ніяких ударів. Ніяких видихів. Болить. Бо я сама так хочу, бо я сама крокую по маленьких гострих камінчиках босоніж. Сама ріжу себе ножем. У повній тиші. Так, що навіть тишу цю не чути.

Крок. Ще крок. Через усе моє тіло проходить невидима сила. Все вище і вище. Спершу до серця, потім до душі, потім до голови. Стало світло. Так світло, що я не бачу нічого. Я сліпа. Але довкола не темно, а надто світло. Я хочу кричати, але на це немає сили.

Зараз або ніколи. Пора знайти рішення. Та я все ще в очікуванні знаку, якого, на лихо, нема. Де той поворот, за яким починається те нове, те правильне, те потрібне?
Я не бачу, не чую. Я відчуваю біль. Біль, який іде все далі. Кудись туди, де йому будуть раді.

Я заплуталася. Я не розумію геть нічого. Я не можу ні про що більше думати крім болю. Бо він один в мені. Він має дивовижну силу. І я чекаю на знак. Без нього мені не звільнитися.

Зараз або ніколи.