Таке

дзвони мені
щоночі, щоранку на мою планету
малюй мені
свої яскраві комети
свої моря, свої океани
без яких ти не можеш

Геть зовсім не такий, якими я звикла бачити хлопців. Щирий, веселий, відкритий. Кажеш, що думаєш, а думаєш про стільки різних речей водночас, що мені й не переказати. Ти такий цікавий... наче і знаю про тебе вже багато, але водночас так мало.

Ми з різних планет. Правда, з різних. Але ми не такі вже й різні.

Ти поривчастий. Наче шквальний свіжий вітер. Ти міг би бути душею лісу, душею гір, саван, прерій. Ти приборкав би хижих тварин. Знайшов би спільну мову навіть з левом. З тобою заговорила б пустеля. Враження, що про тебе писав П. Коельйо у своїй книзі "Алхімік".

Випадковості не випадкові. Ми зустрілися тому, що увесь Всесвіт спияв нашій зустрічі. І все так, як має бути. Але я не знаю, як воно є. Головне - не можна боятися, що нічого не вийде.

Кожен з нас, чим би не займався на цій землі, відіграє головну роль в історії світу, хоч про це і не завжди здогадується. Зараз ти відіграєш одну з головних ролей в історії мого світу, моєї планети, куди ти дзвониш і куди приходиш, аби зустрітися зі мною. Та чи здогадуєшся?

Життя щедро обдаровує тих, хто йде за своєю долею. Мабуть, тому воно й нагородило мене почуттям спокою й умиротворення поруч з тобою.

Треба вибирати між тим, до чого звик, і тим, до чого тягне... Правда. Тягне. І серце огортає щось дивне, коли ти раптово обіймаєш мене чи береш за руку. Не любов. А те щось, до чого ніколи не звикну.

Життя - це завжди очікування того часу, коли подальший розвиток залежить від рішучих дій. Час настав, але продуманих дій немає. Просто хочеться, щоб все залежало не від рішень, а від того, що така доля, що так написано.

Все у цьому світі приходить і йде. Але щось неодмінно залишає слід. І ти залишиш...