Таке

А я зранку біля храму сиділа.
Було холодно й пасмурно-сіро.
Осінній вітер не дав розправити крила.
Павший ангел мав знати міру.

Я прийшла, коли місто спало,
Зовсім біла, мов перший сніг.
А Київ жив, мов нічого не сталось,
Київ дихав, впадав у гріх.

І шукаючи собі притулку,
Йшла між стін і вологих вулиць.
Та не бУло мені порятунку -
Я прозорий небесний прибулець.

Якось в мить усе зупинилось,
Серед сірих облич раптом світло...
І у пам'яті залишилась
Його посмішка ніжно-привітна.

Він завжди одягався у чорне,
Був покірним і відданим Богу.
В його погляді мріяло море,
Сонце знало його дорогу.

Сіла бережно в нього на плачах,
Скрізь ходила із ним і молилась.
Й не помітила як у тенетах,
У полоні його опинилась.

Я писала до нього щоночі,
У конверти вкладаючи душу.
І закони мені найдорожчі
Знов небесним посланням порушу.

Та не того вибрала очі,
Не тому шепотіла "добраніч".
Бо мовчало його серце щоразу,
Коли залишались віч нА віч.

Ну навіщо гнівила я Батька,
Продалася спокусі наївно?
Хіба ж я того не знала,
Що почуття - то для ангелів дивно?

І лишилось на згадку прощання,
Дрібні сльозинки, мов вервиця.
Не треба було пізнавати кохання,
Але час вже ніколи не вернеться.

А я зранку біля храму сиділа.
Було холодно й пасмурно-сіро.
Осінній вітер... тремтіли крила.
Грішний ангел забув про віру.