Таке

Допоки ми дивимося на один місяць і ходимо під одним небом, ми будемо разом.

У твоєму погляді оселився мій спокій. У той момент, коли чорні крила твоїх очей торкаються неба, усе навколо завмирає, у повітрі панує мир, і навіть суєта здається якоюсь дурнуватою вигадкою оцих всіх божевільних людей, які весь час роблять вигляд,що чимось зайняті.

У ту хвилину, коли твої ніжні пальці переплітаються з моїми, я не хочу рушати з місця. мені страшно зробити крок, дихнути чи видати хоч найтихший звук. У наших долонях те, що крихкіше за будь-який кришталь, тому я максимально обережна.

У ту мить, коли твої вуста оживають на моїх, У Всесвіті падає енна кількість зірок. Кожна твоя посмішка - це відблиск кожної згорівшої зірочки, це звіт про чиєсь маленьке здійснене бажання.

Коли ми поряд, ніхто з нас не слідкує за часом, бо він зупинився у ту секунду, коли ніжністю було підкорене серце, коли одна душа взяла в полон іншу, коли хтось зверху, нікого не питаючи, вивів тоненьким пером розбірливим почерком слова "Одного разу..."

І от ми як і раніше ходимо під одним небом і милуємося одним місяцем... Світ не змінився. Скрізь як і раніше панує неправда, жорстокість і поспіх.

А твої теплі очі, твої лагідні руки, твій надійний голос затягнули мене в іншу казку. У ній світ не знає болю, страху... тут живе щасливе щастя.

Якби ти лише знав, як приємно обіймати тебе, залишати відбитки своїх поцілунків на твоїх гладеньких щоках, дихати тобі на вушко, підслуховувати мелодії твого серця... як приємно відчувати тебе.

Ми з тобою під одним небом ходили часто одними дорогами, а зустрітися було суджено лиш тепер, у той момент, коли наші ангели-охоронці переплутали плече. Навмисно чи ні, та маленькі пустуни допомогли нам зустрітися... Ці пустуни допомагатимуть нам і далі. тож поки ми дивимося на один місяць і ходимо під одним небом, ми будемо разом*

А я зранку біля храму сиділа.
Було холодно й пасмурно-сіро.
Осінній вітер не дав розправити крила.
Павший ангел мав знати міру.

Я прийшла, коли місто спало,
Зовсім біла, мов перший сніг.
А Київ жив, мов нічого не сталось,
Київ дихав, впадав у гріх.

І шукаючи собі притулку,
Йшла між стін і вологих вулиць.
Та не бУло мені порятунку -
Я прозорий небесний прибулець.

Якось в мить усе зупинилось,
Серед сірих облич раптом світло...
І у пам'яті залишилась
Його посмішка ніжно-привітна.

Він завжди одягався у чорне,
Був покірним і відданим Богу.
В його погляді мріяло море,
Сонце знало його дорогу.

Сіла бережно в нього на плачах,
Скрізь ходила із ним і молилась.
Й не помітила як у тенетах,
У полоні його опинилась.

Я писала до нього щоночі,
У конверти вкладаючи душу.
І закони мені найдорожчі
Знов небесним посланням порушу.

Та не того вибрала очі,
Не тому шепотіла "добраніч".
Бо мовчало його серце щоразу,
Коли залишались віч нА віч.

Ну навіщо гнівила я Батька,
Продалася спокусі наївно?
Хіба ж я того не знала,
Що почуття - то для ангелів дивно?

І лишилось на згадку прощання,
Дрібні сльозинки, мов вервиця.
Не треба було пізнавати кохання,
Але час вже ніколи не вернеться.

А я зранку біля храму сиділа.
Було холодно й пасмурно-сіро.
Осінній вітер... тремтіли крила.
Грішний ангел забув про віру.

дзвони мені
щоночі, щоранку на мою планету
малюй мені
свої яскраві комети
свої моря, свої океани
без яких ти не можеш

Геть зовсім не такий, якими я звикла бачити хлопців. Щирий, веселий, відкритий. Кажеш, що думаєш, а думаєш про стільки різних речей водночас, що мені й не переказати. Ти такий цікавий... наче і знаю про тебе вже багато, але водночас так мало.

Ми з різних планет. Правда, з різних. Але ми не такі вже й різні.

Ти поривчастий. Наче шквальний свіжий вітер. Ти міг би бути душею лісу, душею гір, саван, прерій. Ти приборкав би хижих тварин. Знайшов би спільну мову навіть з левом. З тобою заговорила б пустеля. Враження, що про тебе писав П. Коельйо у своїй книзі "Алхімік".

Випадковості не випадкові. Ми зустрілися тому, що увесь Всесвіт спияв нашій зустрічі. І все так, як має бути. Але я не знаю, як воно є. Головне - не можна боятися, що нічого не вийде.

Кожен з нас, чим би не займався на цій землі, відіграє головну роль в історії світу, хоч про це і не завжди здогадується. Зараз ти відіграєш одну з головних ролей в історії мого світу, моєї планети, куди ти дзвониш і куди приходиш, аби зустрітися зі мною. Та чи здогадуєшся?

Життя щедро обдаровує тих, хто йде за своєю долею. Мабуть, тому воно й нагородило мене почуттям спокою й умиротворення поруч з тобою.

Треба вибирати між тим, до чого звик, і тим, до чого тягне... Правда. Тягне. І серце огортає щось дивне, коли ти раптово обіймаєш мене чи береш за руку. Не любов. А те щось, до чого ніколи не звикну.

Життя - це завжди очікування того часу, коли подальший розвиток залежить від рішучих дій. Час настав, але продуманих дій немає. Просто хочеться, щоб все залежало не від рішень, а від того, що така доля, що так написано.

Все у цьому світі приходить і йде. Але щось неодмінно залишає слід. І ти залишиш...

Моє б обличчя
та замість неба
якби лишити у твоєму вікні...

Ти і не помітиш, ти й зовсім не відчуєш, як увесь світ у цю коротку, мінливу мить зупиниться...
Легенько, так тихо і лагідно торкнуся поглядом до кінчиків твоїх вій, на яких вдень живе сонце, а вночі - сон. Ніжно-ніжно полоскочу їх і окунусь у твої теплі океани. Пірну на саме дно, віднайду там омріяний спокій і повернуся думками назад на свою хмаринку, звідки ночі і дні я спостерігаю за тобою.
Щодня я запалюю над тобою сонце, а щовечора - тисячі небесних ліхтариків. Щоночі розповідаю тобі на вушко найдобріші казки, палко молюся за тебе, і молитви ці летять щораз вище і вище неба, аж до самого раю.

Вкотре догоратиме ще один стомлений день і мої небесні листоноші приноситимуть тобі найсолодші сни. Вкотре палатиме пекучим багрянцем крайнеба світанок і я будитиму тебе гарячими поцілунками сонячних промінчиків.
Твоя планета наче й увесь час рухається, але Бог сповільнює її рух щоразу, коли ми зустрічаємося з тобою поглядом, коли мої крила обіймають тебе, оберігаючи від біди і всього злого, коли разом із буйним вітром до тебе долітає мій тремтливий голос...

Ти і не помітиш, ти й зовсім не відчуєш, як цілий світ, цілий Всесвіт у цю коротку, мінливу осінню мить зупиниться... щоб я почула, як б'ється твоє щире серце.

Знову ця осінь. Знову перший дощ.

Настала пора навчання. І де те казкове літо?

Я люблю осінь. Дуже. Ностальгічна пора. Останнє сонечко, останній вітерець...

Літо було виснажливим. Я втратила будь-які відчуття. Складно. Останній тиждень геть зовсім зірвалася з котушок. Не можна більше так.

Університет. Я щось втикаю. Все по-новому. Я дуже туди хотіла. А тепер хочу назад в УГЛик.

І ще хочу спати.

На столі білі троянди. Такі гарні. Спогад про Нього.

Чого мені треба? Я й не знаю. Стомлена, капець.

Мені треба ангела. Терміново.

Вона весь час хоче змінитися, весь час плаче і фарбує очі невміло. У неї сотня фотографій в інтернеті, і вона вважає їх класними. Її так легко образити, легко плюнути їй у душу. Вона така наївна, що мені аж деколи страшно. З нею так складно, що часто я намагаюся просто не слухати її і відповідати на все згодою. У неї за 17 років ще жодного разу не було хлопця. І закохується вона в тих, хто їй 100% розіб'є серце. Вона мріє щоночі, вірить, що Він зверне на неї увагу... А все закінчується тим, що її посилають. Господи, ну почни ж ти щось робити для того, щоб таке не повторювалося весь час. Так, вона не красуня, але ж не в красі щастя. Характер, шарм, харизма... Проте вже за кілометр видно, що вона із Василькова. Вона старанна, чудово вчиться, але ж не тільки у світлому розумі вихід. Хлопці не люблять надто розумних.

Вона весь час дзвонить: порадь щось. Та я б з радістю, але вона слухає і повз вуха пропускає. Її нав'язливість її ж і губить. Мріє про чоловіка не слюсаря-сантехніка-електрика, а про чиновника-помічника депутата-юриста-лікаря. Я щиро бажаю їй тільки добра, але це смішна наївність у даний момент. Треба змінюватися, вдосконалюватися, перестати весь час скиглити і за все на світі переживати.

Лишається тільки вірити, що вона зміниться кардинально. І що тут скажеш...

"Я чую тінь і краплі снів,
Я чую біль- краплі снів моїх..."

"Виявляється, біль - це не межа: він може йти ще далі.

Світ отримує насолоду від страждань і болю. З того часу як нас вигнали з раю, ми або страждаємо, або змушуємо страждати інших, або спостерігаємо за стражданнями". П. Коельо.

Так, біль... І зупинився час. Усе довкола завмерло. В очікуванні знаку. З неба. Гей, хто-небудь! Напишіть мені листа! Що робити? Підкажіть! Ні, все замовкло.... і тиша. Навіть серце. Ніяких ударів. Ніяких видихів. Болить. Бо я сама так хочу, бо я сама крокую по маленьких гострих камінчиках босоніж. Сама ріжу себе ножем. У повній тиші. Так, що навіть тишу цю не чути.

Крок. Ще крок. Через усе моє тіло проходить невидима сила. Все вище і вище. Спершу до серця, потім до душі, потім до голови. Стало світло. Так світло, що я не бачу нічого. Я сліпа. Але довкола не темно, а надто світло. Я хочу кричати, але на це немає сили.

Зараз або ніколи. Пора знайти рішення. Та я все ще в очікуванні знаку, якого, на лихо, нема. Де той поворот, за яким починається те нове, те правильне, те потрібне?
Я не бачу, не чую. Я відчуваю біль. Біль, який іде все далі. Кудись туди, де йому будуть раді.

Я заплуталася. Я не розумію геть нічого. Я не можу ні про що більше думати крім болю. Бо він один в мені. Він має дивовижну силу. І я чекаю на знак. Без нього мені не звільнитися.

Зараз або ніколи.

"Тонкие пальцы срывают аккорд. Нам не простят безрассудного дара. Бъются в решётку стальных ворот пять океанов земного шара."

Я люблю проводити з ним час. Страшенно шкода, що він поки не мій. Поки... Гітара, його руки, ці шалені пристрасні акорди... його голос, примружені очі, довгі, як крила ворона, вії... його м'яка посмішка. Він чудовий, веселий, щирий... З ним легко, бо він як довгоочікуване літо... Так хочеться бути для нього щастям. Але чи зможу?

"Наверное, я слишком влюблен, я сново начал слушать Земфиру..."

За вікном третій дощ. Холодно. У кімнаті протяг. Не можу закрити вікно, бо не буде чим дихати. І так нема. Нема мого повітря. Воно якесь не моє... Нема жодного вільного клаптика - усе начисто сповнене Ним.

Нема у цій кімнаті чогось повністю мого - у всьому є хоч щось його. Відтікало 9 годин з моменту останнього слова. Мерехтить кнопка на телефоні... Пропущені від кого хоч, але не від нього.

І як, як пояснити йому, що мені не вистачає ТОГО?! Що усе це нудна 3-тя фаза одноманітних, сухих, як вино, стосунків?! Ну невже можна так? Нема. Нема щастя. Воно з'являється хіба проблисками. Так, наче це сонце на полюсі, де по півроку ніч.

Я завтра їду. Хотілося б це назвати "внебрачная неделя", але якого біса? Я їду аби відпочити від цього сірого нудного міста.

А мені не слід думати про те, чого нема.

Нема... нема... нема.

Я така щаслива... Це було незабутньо! Хоч і дощова, але справжня Країна! Сьогодні було досить багато людей - всі зрозуміли, що дощ не перестане, і припленталися, бо боялися пропустити таку надзвичайно цікаву подію. Та я б сама боялася. Добре, що не злякалася дощу.

Цього разу я проходила майстер клас з виготовлення коників. Він у мене такий гарненький вийшов...

Просто чудо! А також я взяла участь у майстер класі з плетіння віночків. Вінок також гарний вийшов. Я взагалі виявилася здібною до виготовлення чогось руками, і це чудненько. Мені сьогодні також потішили настрій компліментами... Приємно милувати чиєсь око))

Кажуть, учорашній концерт був супер... Ну звісно, там же був білоруський гурт Осиміра... Вони класні! Послухайте при нагоді) Сьогодні ж зіркою програми був Скрипка. Шкода, до кінця не добула, але щось таки почула, зокрема канадський гурт De Temps Antan та гурт із США Haxmat Modine. Коли б не дощ, можна було б побути довше, було б комортніше і не так зимно... Проте мене грів чай і добрий настрій) А ще люди, музики, поети, майстри, продавці і запах шашликів!))

І я щаслива. Це було здорово. Тепер добре спатиму)

Дякую О. Скрипці за чудові вихідні! Чекатиму наступної Країни!))

Усім солодких снів!)