Ледники в горах.

По мнению У. Радока (1982) — автора обобщающего обзора о климатической роли различных снежно-ледовых образований на Земле, — насту- пания и отступания концов ледников следуют за климатическими аномалиями со значительным отставанием и вызываются изменениями баланса массы благодаря разным климатическим воздействиям, которые, не имея метеорологических данных, нельзя выделить. Наблюдение за ледниками дает представление об интегральных характеристиках колебания климата
Действительно, наблюдения за изменениями концов ледников в горах служат апостериорным свидетельством климатических аномалий, и несин- хронность их колебаний послужила одной из причин организации непрерывных измерений составляющих внешнего массообмена на отдельных ледниках Земли. Постоянная служба колебаний ледников при ЮНЕСКО в последние десятилетия активизировала деятельность по контролю за поведением ледников, по сбору и обобщению мировой информации, содействуя, таким образом, мониторингу климата.

По мнению У. Радока (1982) — автора обобщающего обзора о климатической роли различных снежно-ледовых образований на Земле, — насту- пания и отступания концов ледников следуют за климатическими аномалиями со значительным отставанием и вызываются изменениями баланса массы благодаря разным климатическим воздействиям, которые, не имея метеорологических данных, нельзя выделить. Наблюдение за ледниками дает представление об интегральных характеристиках колебания климата

Действительно, наблюдения за изменениями концов ледников в горах служат апостериорным свидетельством климатических аномалий, и несин- хронность их колебаний послужила одной из причин организации непрерывных измерений составляющих внешнего массообмена на отдельных ледниках Земли. Постоянная служба колебаний ледников при ЮНЕСКО в последние десятилетия активизировала деятельность по контролю за поведением ледников, по сбору и обобщению мировой информации, содействуя, таким образом, мониторингу климата.

Изменения размеров и объема горных ледников.

Изменения размеров и объема горных ледников отражают колебания климатических показателей различной временной протяженности, что регистрируется комплексами моренных отложений, Но и небольшие колебания условий погоды находят отражение в поведении ледников Во всем диапазоне времени можно обнаружить следы деятельности ледников, отражающие черты современного или прошлого климата. Так, внутрисуточ- ный ход солнечной радиации и температуры воздуха определяет цикличность таяния ледников и стока воды с них. Внутригодовой ход погоды формирует цикличность в приходе и расходе массы ледников с ярко выраженными пиками накопления (в конце зимы) и расходования массы (в конце лета), Внутривековые и межвековые колебания климатических характеристик отмечены мощными валами конечных морен.

Капитан Мецайк.

Помню, мне почему-то хотелось увидеть его с трубкой. Но капитан Мецайк не курил. Не искал он успокоения в табаке и той жестокой ночью, когда морские льды раздавили у нас в караване железную баржу. Стараясь справиться с волнением, он без конца пил горячий черный чай. Под утро, когда напряжение стало спадать, капитан рассказал мне, как однажды чуть не погиб во время аварии. С этого началось. Потом еще не раз долгими осенними ночами слушал я его рассказы. А то, что не рассказал он, досказали другие: капитана Мецайка на Енисее знали все. С тех пор прошло немало лет. Приезжая в родные края, я непременно заглядывал в дом на берегу Енисея. Последний раз застал капитана за сборами. На рассвете он уходил в плавание.

Борт теплохода «Красноярский рабочий».

Когда в 1936 году я с удостоверением специального корреспондента поднялся на борт теплохода «Красноярский рабочий» и увидел на мостике знакомую с детства фигуру, увидел сурово сдвинутые густейшие косматые брови капитана Мецайка, воспоминания детства разом нахлынули на меня… «Красноярский рабочий», полуморское судно, шел лидером транспортной экспедиции. Она должна была выйти по Енисею в Карское море, сделать вдоль берегов Таймыра переход до устья реки Пясины и подняться вверх по ней как можно ближе к тому месту, где тогда только что начинали строить Норильск. Поход этот для речных судов был делом весьма рискованным. Капитана-наставника Константина Александровича Мецайка, как знатока северных рек, назначили одним из руководителей всей операции. Мы вместе провели пять экспедиционных месяцев. Мальчишеское обожание не выветрилось у меня, и в первое время я робел, не решаясь расспрашивать старого капитана.

Ми помрем не в Парижі

Давай переїдемо жити до Львова,

У місто, де нас ніхто не знає.

Давай жити там, заради Бога,

Бо кращого міста у світі немає.

Давай навчатися будем ві Львові,

У місті, якого завжди мало.

Давай переймемо місцеву мову,

Звичку вранці й увечері пити каву.

Я вийду заміж за тебе у Львові,

Хочеш в Ельжбети або в Домініканах.

Ми будем щасливі там, чесне слово,

Не треба везти мене в Ніццу чи Канни.

Наші дні будуть довгими й світлими.

Навіть коли життя оголосить кінцеву,

Ми з тобою будем щасливими,

Що помрем не в Парижі, а в місті Лева.

Тірсена

Руки грають на її тілі Тірсена

кінчики пальців жалять осами

вуста прагнуть любов’ю напитися

душі вкриваються росами

Її очі добрі мов Бог

зазирають у твоє пекло

нема нікого тільки ви вдвох

у всьому всесвіті

не те, що планеті

Ти вдихаєш її

кожен сантиметр тіла

сильніше й сильніше

топиш у ньому любов

лагідно гладиш волосся

А вона-Венера що вийшла з піни-

відчуває не те що досі

В ній кипіння постріл війна

крижана смерть і реінкарнація

перед нею божественний світ

і цього світу руйнація

Сповнена палючого жару

планет незнаних галактик

шелесту вітру і шуму дощів

теплих снігів Кіліманджаро

У ній метелики

сонце та інші зорі

вибухи спалахи

ночі і дні

веселкові мости

і ти

Розчинилися

Втратили відчуття часу і простору

разом вмерли і народилися

розтікаєтесь солодкими соками

Опинилися вище раю

де не живуть навіть ангели

де насолода

без кінця і без краю

Пустеля

піщана буря вляглася дюнами

Над вами та сама стеля

підперта холодними стінами

Щаслива

не така вже й пуста

як думала

відчуває більше

ніж зміну пір року

За вікном багряний світанок

опадають осені шати

серед цього німого спокою

раптом спитав її

— Як тебе звати?

принц

Just because I’m losing
Doesn’t mean I’m lost

Його погляд, трохи розгублений, проте водночас впевнений, часто падає на годинник, який носить на лівій руці. Власне, так роблять ті, хто поспішає. А він просто заблукав і лише намагається вчасно знайти. Дорогу, світло, мету. Себе.
Дарма. Йому далеко йти не треба, не потрібно нахилятися низько. Таємниця простіша, ніж думає: достатньо ширше відкрити серце, очам найголовнішого не видно.
Маленький принц. З*явився нізвідки серед моєї Сахари, і голос у нього доволі дитячий: милий і теплий. Щоправда, йому не потрібен баранець, а щось більше, тому раз спитавши, не відступає доти, доки не отримує відповіді на свої питання. Заблукав, впавши з неба ось так просто в мою пустелю, де останнім часом рідко маячили люди. У його нічному волоссі заплуталися зорі, а в його очах відблискує передзахідне сонце, бо любить довго спостерігати за ним, навіть по декілька разів на день, просто переставляючи стілець на своєму астероїді. Десь там на ньому залишилася троянда, яку він покинув і до якої тепер поспішає. Ця троянда – то він сам, то його душа, то він у минулому, теперішньому і майбутньому. Так, можливо, у неї складний характер, вона примхлива, місцями егоїстична, проте сенс у тому, щоб її доглядати, бо він відповідальний за себе і за всі свої вчинки. І нехай у цьому світі ще сотні тисяч таких схожих між собою троянд, вони – не його. Бо це її він поливав, накривав ковпаком, загороджував ширмою, для неї вбивав гусінь і слухав її навіть, коли вона мовчала. Вона – це він.
Коли спить, місячне сяйво освічує дещо смугляве лице, і його волосся чорніє, а зорі в ньому колихаються. Немов полум*я свічки сяє образ тієї троянди, якій вірний, до якої шукає шлях, бо загубився. І цю свічку треба берегти, адже легенький порив вітру може згасити її. Люди вирощують п*ять тисяч троянд в одному садку, і не можуть знайти те, що шукають, те, що є в одній-єдиній троянді, неначе в одному ковтку води. І тому кожного разу, коли сміється, здається, що всі зірки сміються разом із ним. Безтурботність – його самозахист. Він Маленький, але дуже серйозний. Його мета – знайти себе. А лише діти знають, чого шукають. І нехай здається, що програє, що помиляється, він не зупиниться, доки світло не погасне.

Coldplay – Lost? (Acoustic Version)

космічний

Відроджений внаслідок Великого Вибуху. Хлопець зі смутними карогарячими кометами замість очей. Лише в час сну хвости цих комет – вії – гасять небесні тіла, аби на ранок вони розгорілися з новою силою, сліпучіше, ніж учора. Вони – єдина видима частина того космосу, який зорями, сузір*ями, метеоритами, астероїдами, планетами, космічним пилом, неначе бісером, розсипається в тобі. Усі галактики, молочні і немолочні шляхи, сходяться і розходяться в твоєму нутрі, немов безкінечні автостради бетонносірих міст. Десь за горизонтом довгих шляхів існують квазари, що випромінюють шалену енергію, більшу, ніж енергія сотні твоїх галактик, разом узятих. У тому космосі водночас поєднуються світло і темрява, адже й там не без ангелів і демонів. А в центрі червоногарячим палає найіскристіша зірка, особисте Сонце, навколо якого крутиться хаотичний Всесвіт, яке дає життя, дозволяє дихати і відчувати, сходить і заходить декілька разів на добу, деколи навіть переживає невтішні затемнення.
Загадковий у своїй тиші і дещо холодний у своїй самоті. Руки, шия, та що там руки і шия – увесь пахнеш космосом, далеким і незнаним; чужим і таким рідним водночас запахом. Сповнений безкінечної невагомості, де живуть вітри: сонячні, зоряні, галактичні, внаслідок чого твоя шкіра світиться дивним сяйвом, схожим до Північного, теплим, немов парне молоко… Такий незбагненний і неосяжний, що навіть якби мати найпотужніший телескоп, неможливо було б розгледіти все реальне і нереальне, що приховують ті твої гарячокарі комети.
Єдине космічне явище, що зможе побачити (не)досвідчений астороном, – мить, коли в тобі спиняться метеоритні дощі, струситься зоряний пил і планети вибудуються в лінію по один бік Сонця. Космічна деменція, крихітко, так. А я ж її називаю коханням.
І ти народишся знову. Внаслідок Великого Вибуху.  

Muse – Space Dementia (Acoustic)

Кохання.Немає(Надихнув останній запис Ромашки)

Кохання… Скільки ми чуємо про нього. З телевізора, екранів кінотеатрів, магнітофона, мп3, радіо, касетника… Скільки ми читаємо про нього: в метро з реклами (згадайте рекламу біотуалетів для коханих), в книжках, газетах, журналах… Ми їмо його з полуницею (в цьому винна еротика), їмо з яблуками (в цьому Єва винна), п’ємо з вином, а запиваємо шампанським. Воно постійно поряд, не дає дихнути спокійно.
І саме почуття… воно радше живе в нашому мозку, ніж серці. Воно часто шукає вигоду. Навіть не так. Воно просто егоїстичне. Навіть коли взаємне. А хіба ні?
Людина кохає тільки тому, що їй так вигідно.
Самі глядіть: ми кохаємо лише певних людей, таких, яких вигідно нам. Ми їх ідеалізуємо, наділяємо афігєнними рисами. Ми, лише ми, спершу отримуємо задоволення від того, що відчуваємо. Ми закохані і нам більше нічого не треба, лише взаємність. Наше егоїстичне почуття вимагає підтримки з боку об’єкта, якого обожнюємо. Ще б пак! Ми теж хочемо, щоб наш обожнювали, а не витирали об нас ноги. Та коли ж трапляється так, що об’єкт не виправдовує наших очікувань, ми знову егоїстично кохаємося у нових почуттях: починаємо ненавидіти. І знову ж таки: егоїстично це. Ми ненавидимо, бо ми так хочемо, бо вважаємо, що це правильно, що ми гідні кращого. Потім ми починаємо страждати. Егоїсти! Об’єкт наших любощів навряд чи хотів робити нам боляче. Ми самі, самі піддаємося болю. Ми здаємося в його полон так само легко, як і в полон коханню, хоча це абсолютно різні речі. Нам здається, що все повинно бути так, як ми і тільки ми того хочемо.
Якщо ж кохання взаємне, ми втрачаємо голову: наш вибір правильний і все єство святкує перемогу і пожинає плоди: поцілунки, обійми, любощі. Ми починаємо обмін почуттями, і програє той, хто «дасть більше», себто «любить сильніше». Це як аукціон. Ми купуємо любов у свого партнера. Та от біда: почуття вичерпне. Колись воно закінчується, як і все у цьому світі. І тоді той, хто його скупив все — не знає, куди його так багато діти, бо є ще й своє власне, яке перестає бути потрібним іншому. Інший же — шукає нових пригод, бо своє вже розпродав.
Кохання — це прояв гіпертрофованого егоцентризму. Ми не вміємо віддаватися людині, натомість віддаємося почуттю. Ми плекаємо і бережемо в серці те, чого не хочемо втратити. Ми любимо радше не людину, а те почуття, шалені ритми серця, власні сльози. Людина стає гарною, коли закохується — і це ще одна причина, чому ми кохаємо.
Тому кохання є. Є. Проте це зовсім не те, про що нам розповідають звідусіль. Це прояв «шкурних інтересів».
Кохання — це попса. Ним розкидаються, наче шльондрою.
Безперечно, воно навряд чи хотіло б такої долі для себе.
Пора придумати вже нове означення для «бути в горі і радості, бути завжди поряд — до останнього подиху, дбати і підтримувати у всьому».
Бо кохання — це давно вже непідходящий термін. Його сутність вмерла у той момент, коли вперше лунало «кохаю» нещиро, коли зрада вкусила серце.

Серце

Тук-тук, ти чуєш серця стук…

Чого воно хоче? Воно скажене, гаряче. Скажено гаряче.

Перечитую написані моєю рукою ніжні рядки і намагаюся зрозуміти, що ж серце робить з людьми. Навіщо воно так грається зі своїми володарями? Ні, ні… я геть зовсім не розумію чому йому завжди чогось не вистачає, чому воно так любить початок кохання і ненавидить його кінець? Чому воно цвіте то трояндами, то заростає бур’яном? Я не розумію, чому я повинна платити за його забагнки. Я геть-геть нічого не розумію.
Мені боляче. Боляче читати від Нього ці рядки вдруге. Я наче попала в машину часу, а слова і фрази — усе те саме. Аж нецікаво. Я знаю, чого чекати від нього, яку пісню він надішле, як ніжно звернеться. Це все так нудно. Але серцю болить. Болить, бо воно бачить закоханість хлопчака, який так ревно розповідав вже мені про любов. От тільки цього разу хлопчисько розпинається не для мене. Він гадає, що в змозі закохати в себе усіх на світі. Та тут ось незадача: з того боку екрану «не Та». Сумно, це, сумно. Та серцю все одно болить.

Мене дивує, що я, виявляється, така як і всі. Як та і інша дівчата. Невже це справді так? Ті ж слова, той же погляд, таке ж саме серце. Що ж маю сказати… Певне. Але насправді це сумно, бо ж хочеться хоч якийсь слід залишати.